Тінь аспида
Вона дарувала йому всю себе, дарувала все своє кохання, котрим повнилося її серце, згладжуючи з пам’яті образ Лейли, вириваючи з його думок ту нахабну дівку, й тремтіла від щастя у його обіймах — тремтіла від щасливого знання того, що не кохав він Лейли, тієї суперниці небезпечної, котру в холодні, крижані обійми навіки забрала смерть… А вона, Фатіна, полишилася поряд Мурата, полишилася переможницею. Вона подарує йому ту дитину, все зробить — можливе й неможливе — для того, аби спромогтися народити й тим стати для нього найдорожчою у світі.
На наступний день вона відправилася до бідного кварталу Аммана. Одна зі служниць не раз розповідала про стару Малалу, бабу досить свідому що у знахарстві, що у провіщуванні. Захоплено вирячивши великі карі очі, дещо недалека Фаріза розпатякувала на кухні, як ця сама Малала вилікувала її безплідну родичку, та ще й напророкувала, що та народить спочатку двійко дівчат, а згодом і чудового сина. Фатіна тоді тільки послухала ту захопливу розповідь, ще не дотямивши до кінця, наскільки для Мурата є сильним те бажання батьківства, але зараз…
Фаріза, витріщивши й без того банькаті очі, затинаючись переповіла Фатіні все знову, не вгаваючи нахвалювати чудодійства тієї баби. Дала й адресу.
Фатіна одягнулася досить просто й непримітно. Темно-синя сукня з високим комірцем-стійкою майже повністю приховувала її смагляве, струнке тіло від сторонніх очей, а чорна хустка, пов’язана тюрбаном, ховала довге шоколадне, розкішне її волосся, задоволення милуватися котрим було належне тепер лиш одному Муратові. Чорна автівка з водієм, подарована Муратом у день весілля, повільно сунула розбитою дорогою бідної вулиці, поки не зупинилася перед досить убогим будинком з потрісканої глини. Автівку відразу ж оточила зграя обідраної малечі, й Фатіна поморщилася. Як ненавиділа вона ці бідняцькі райони, де б не були вони розташовані — чи в Каїрі, Аммані, чи будь-якому місці, — всі вони видавалися однаковими — злиденними й ненависними. Ще з дитинства ненависними глибокою, невгасимою ненавистю. Жінка застигла на м’якому сидінні автівки, замисленим поглядом вдивляючись у замурзані дитячі личка за вікном, згадуючи, що й сама колись була дуже подібною до них… але жалю до цих обірванців не відчувала. Хто є сильнішим з них, той і зуміє пробитися в житті, як пробилася вона сама, а хто слабкий, той і жалю не заслуговує…
Узявши білу торбиночку, вона дочекалася, поки водій відчинить дверцята, й ступила шкіряною босоніжкою на високому, тонкому підборі на брудну, розбиту дорогу. Обідрані дітлахи відразу ж загомоніли, кинулися до неї, вициганюючи подаяння. Фатіна покривила лице, виразно позиркнула на водія, й той почав грубо розштовхувати ласих до грошей дітей. Когось він штовхнув занадто сильно, звільняючи дорогу для Фатіни, й дитина голосно заплакала, ударившись головою… Решта зарюмсали й кинулися до тієї маленької дівчинки, що впала, а Фатіна, навіть не озирнувшись, гордовито, з огидливою гримасою вродливого лиця пішла геть — до вбогого будиночка віщунки Малали.
Будинок був темним і смердючим, і він відразу нагадав Фатіні про дитинство, змусив зупинитися на порозі. Згадка про будинок зі злиденного дитинства була настільки гострою, що їй навіть на якусь мить видалося — що зараз, ось саме в цю мить, з напівтемряви вийде затуркана й заклопотана мати у брудній, засмальцьованій сукні, а за нею виповзеться й мерзотна постать невдоволеного, нетверезого батька… Жінка похитнулася, заплющила очі, а коли розплющила їх знову, то вже була тією самовпевненою, сильною та заможною Фатіною аль-Садіб, і та, котру вона намагалася забути, — та злидня Фатіна Мусаві — вона просто зникла.
Роздратовано похитавши головою, Фатіна відігнала від себе ті згадки про минуле й пішла вперед. Зрештою, вона прийшла сюди, аби отримати потрібне, а не занурюватися у геть непотрібні спогади. Довгий той коридор привів її у тісну, задушливу кімнату, посеред котрої на старих витертих килимах сиділа, куняючи, товста, наче заплила жиром, замотана в чорне йорданка. З появою Фатіни вона різко, мов за командою, розплющила очі — маленькі, темні та пронизливі, й вп’ялася ними в гостю не надто приємним поглядом, у котрому вбачалася цілковита байдужість.
Фатіна прокашлялася.
— Добрий день.
Стара ледь помітно кивнула у відповідь.
— Ви Малала?
— Малала, — відгукнулася баба несподівано дзвінким і молодим голосом і легким помахом руки вказала на місце навпроти себе. — Ну, сідай, коли прийшла до Малали.
Фатіна, пересиливши гидливість, примусила себе присісти на брудний килим, намагаючись не вдихати глибоко сморід — той сморід бідності, від котрого вона встигла відвикнутися за роки свого розкішного життя, призвичаївшись до пахощів дорогих парфумів.
Малала вп’ялася в неї уважним, незатишним поглядом.
— Ну, розповідай, що ж привело тебе, добродійко, до вбогої Малали? У мене не часто бувають такі розкішні, заможні пані.
Фатіна важко зітхнула.
— Мені потрібна дитина. Ви зможете допомогти?
Баба перенизала плечима.
— Можливо. Але це не буде легко.
Фатіна поморщилася.
— Не буде легко? А мені розповідали про вас справжні дива…
— Хе, дива! — перервала її Малала й несподівано позиркнула так гостро та пронизливо, ніби торкнулася чогось глибоко захованого в серці Фатіни, сокровенного своїми брудними, товстими пальцями. — Можливо, для когось диво й трапляється, але ти… Ти — та, котра нещодавно пролила кров чужої дитини безжально — ти сподіваєшся на диво?
Гостя напружилася.
— Що ви…
Малала зіщулилася.
— Знаю, ти йшла до мене, сподіваючись лиш отримати допомогу в народженні дитини, й зовсім не знала, що я можу ще щось бачити… Мушу тебе розчарувати — я бачитиму в тобі все, поки ти поряд, а бачу я занадто багато для простої людини — такою вже вродилася. Знаю, на тобі є багато крові, та це не моя справа, перед Аллахом станеш відповідати. Добре, допоможу я тобі, хоч це буде й не легко, але за певну винагороду…
Фатіна усміхнулася.
— За винагороду не турбуйтеся, я вже не пожалію…
Малала захитала головою.
— Добре, добре. А все-таки даремно ти його так сильно кохаєш — кохання це зруйнує тебе, — раптом промовила вона й кинула на Фатіну черговий пронизливий погляд. — Ти вчіпляєшся в нього, божеволієш за ним… Та він все одно тебе не покохає… Його кохання вже поряд — їхня зустріч вже є близькою, й доля веде її до нього через страждання з далекої землі…
Гостя зблідла.
— Кого?
— Ту, яку на все життя покохає твій чоловік.
Фатіна зірвалася на ноги.
— Що ти балакаєш таке, стара шайтанко? Мурат кохає й буде кохати тільки мене, особливо після того, як я подарую йому дитину…
Малала майнула рукою.
— Сядь, не мерехти перед очима, й без тебе болять! А те, що чоловік твій покохає іншу, так у тім немає нічого дивного — він ніколи не любив тебе по-справжньому й ніколи не полюбить, ти викликаєш у нім лиш пристрасть, а пристрасть швидкоплинна, як розгорілася, так і згасла…
Фатіна затремтіла.
— Я подарую йому дитину…
— Й заслугуєш цим лиш глибоку вдячність, не більше того. Але кохати він усе своє життя буде іншу — ту, що була далекою, але зараз є дуже близькою. Вона страждає, але він вилікує її серце…
Фатіна негарно покривила вуста.
— Я вам не вірю…
— Твоя то справа, але скоро, вже дуже скоро, ти переконаєшся в тім, що мої слова є правдою. А тобі я б порадила перемінитися, бо в тобі, такій ще молодій, занадто багато зла та ненависті… Змінися, змінися, дитино, інакше ця ненависть тебе знищить…
Вродливе лице Фатіни зробилося холодним.
— Здається, я не по ворожіння до вас прийшла.
Малала гмикнула.
— Звісно, звісно.
За декілька хвилин Фатіна вийшла з брудного будинку Малали, не заспокоєна надією на народження дитини, а розгнівана несподіваними словами старої відьми. Ні, вона не повірить цим віщуванням старої напівбожевільної баби, бо все то неправда.
Неправда!
Водій чекав на неї біля автівки, і як тільки вона з’явилася у дверях будинку — відразу ж кинувся відчиняти дверцята. Прилипливих дітлахів не було вже видко, проте не встигла вона дійти машини, як до неї несподівано кинувся хлопчина років п’яти.