Тінь аспида

Прислужник замовк, й Елла побачила в його очах сльози, котрі не проливалися зовні, ні, а набрякалися зсередини.
— Таліба… — продовжив він, і голос його тихий задрижав. — Вона ж зростала в нас у любові, й те, що трапилося після того, як мій син привіз Талібу сюди… Вона не забажала покірливо віддаватися господарю — вона кричала, пручалася й билася, чим і заслугувала собі смерть. Зґвалтовану, роздягнену нашу дівчинку було наказано моєму сину кинути собакам, котрих натаскали на людей, і господар безжально спостерігав, як від невинної, такої гарної дитини полишається лише спотворений, об’їдений труп.
Елла заціпеніла.
— Господи!
Прислужник на мить заплющив налиті слізьми очі.
— Пам’ятайте об цім, іноземна пані, коли вам забажається не підкоритися волі того, під чию владу ви потрапили.
Елла повільно звелася на ноги.
— Й ви не звернулися до поліції?
Чоловік усміхнувся гірко.
— Пані, ви ж іноземка й геть не знаєте Йорданії… Хто є ми — бідні та нещасні люди, й хто є наш господар? Він Хасан аль-Садіб, наймогутніша людина не лише Йорданії, а й деяких навколишніх країн, людина, до котрої прислухається сам король.
— А хто з ним сварився?
— Його небіж, пан Мурат аль-Садіб, — відповів старий прислужник і з ледь помітною усмішкою додав: — Єдина людина, котра не тремтить перед господарем.
— Чому? — здивувалася Елла.
Він перенизав плечима.
— А хто ж його знає? Скажу вам тільки одне, що, на відміну від дядька, пан Мурат є гарною й порядною людиною. Але ми загомонілися, а я вже казав вам, що господар не полюбляє чекати. Краще ходімо, пані, й пам’ятайте про мою нещасну онуку, коли закортить вам виявити непокору перед господарем.
Елла здригнулася, але все ж пішла за старим Махмудом. Звичайно, опинитися в ліжку з цим звіром, з цим хижаком — того й ворогу не побажаєш, та це хоча б означає полишитися в живих. І якою б лютою та небажаною не видавалася та доля задовільнити його хіть, та все ж піти на смаколики людожерливим собакам Елла ніяк не бажала.
Довгим, розкішно вбраним коридором вона пройшла за Махмудом до великого розміру кімнати, високі стіни котрої було обшито шовком мідяного кольору, долівку вкривали м’які, пухнасті золотаві килими, а з меблів — декілька низьких диванчиків, усіяних строкатими подушками, та широкий стіл, щедро заставлений тарелями й тацями з наїдками. На подушечках, розвалившись з пихатою поважністю, напівлежав господар Елли, ім’я котрого тепер було їй уже відомо. Він витягнув одну руку, переодягнений у довгу білу сорочку, й замислено смоктав кальян, коли Махмуд привів Еллу. А вона, як тільки поглянула на нього, відразу ж згадала нещасну Талібу й затремтіла всім тілом.
Хасан усміхнувся.
— Ви змерзли?
— Ні, просто мені є не до вподоби ваше товариство, — холодно відгукнулась вона й помітила, який тривожливий погляд кинув на неї Махмуд, але слів цих стримати не могла.
Хасан гостинно розвів руки.
— Не будемо сваритися, Елло. Сьогодні ви моя гостя і я запрошую вас розділити зі мною вечерю.
Елла задерла голову.
— Якщо я гостя, то відпустіть мене додому!
Чорні очі поглянули холодно.
— Це неможливо.
— Тоді я й їсти з вами не згодна.
— Але я все ж наполягаю, — тихо промовив аль-Садіб, і щось у голосі його вказало Еллі, що в разі ослуху вона дуже ризикує поділити сумну долю онуки Махмуда.
Поморщившись, вона присіла на ті строкаті, розкидані подушечки, холодна та майже байдужа під тим уважним, пильним поглядом, котрим він вивчав її декілька неприємних хвилин. Еллі не подобався, дуже не подобався той погляд, і хвилини того роздивляння тягнулися для неї страхітливо повільно. Сама ж вона дивитися на аль-Садіба не бажала й весь цей час неуважно вивчала візерунок однієї з подушечок. Нарешті, через декілька хвилин він відсунув від себе кальян.
— Ласкаво прошу.
Елла тільки коротко поглянула на нього й почала їсти без особливого на те бажання, під примусом, чого не полюбляла ще з дитинства. Хасан же куштував страви залюбки, насолоджуючись, певно, вишуканим смаком ніжної баранини та різноманітної птиці. Час від часу він зводив на Еллу погляд геть незрозумілий і усміхався досить приязно. Так вони повечеряли, й весь час Еллі видавалося, що він просто грається з нею, подібно до вгодованого, лінькуватого кота, й уся оця його люб’язність — вона одразу ж зникнеться, варто їм буде лиш опинитися наодинці десь у одній з кімнат цього великого будинку. Вона відчувала себе приреченою й ледь не давилася тим м’ясом, примушуючи себе їсти, коли їсти вперто не хотілося.
 
Вона боялася.
Відверто, до дрожу боялася близькості з цією людиною.
Нарешті, коли Еллі видалося, що вона вдавиться зараз черговим куснем запханого до рота м’яса, Хасан аль-Садіб таки нажерся й подав знак збирати зі столу й подавати густу та ароматну каву.
Потім позиркнув на Махмуда.
Кімнату враз же наповнили танцівниці, котрі почали повільно рухатися під пронизливу, трішки плаксиву східну музику.
Хасан поглянув на Еллу.
— Тепер ми можемо поговорити.
Поглянула на нього з невимовним подивом, гадаючи, що почулося. Він хоче з нею поговорити?
Йорданець весело розсміявся.
— Я вас так здивував? Не дивуйтеся, люба Елло, не така я вже звірина, за яку ви мене вважаєте. Запевняю вас, що я проста людина… ну, можливо, дещо могутніша та заможніша від інших, але не більш того. У мене теж є свої слабкості та бажання… — Він помовчав, потім продовжив: — Й у здійсненні одного бажання ви маєте мені допомогти.
Елла ледь не вдавилася солодким шербетом й поглянула з таким подивом, що він знову розсміявся.
— Я? Вам допомогти?
Він ствердно кивнув.
— Уявіть собі, й на знак своєї подяки я обіцяю вас звільнити.
Елла поглянула недовірливо.
— Звільнити?
— Так.
Він, аль-Садіб цей, говорив наче й відверто, дивлячись їй прямо в очі, але Еллу все ж не полишало відчуття, що він продовжує гратися з нею й ці слова його — вони є не більш ніж омана.
Вона нахмурилася.
— Я не розумію.
Хасан скубнув декілька виноградин бурштинового кольору.
— Я поясню. Ви вже мали нагоду побачити біля басейну чоловіка, який є моїм небожем, на жаль, й почули нашу сварку. Не буду вдаватися в подробиці, а скажу тільки, що Мурат уже майже володіє тим, що має бути належне лиш мені…
Елла похитала головою.
— Але до чого ж тут є я…
— О, я вже казав вам, що ви є надзвичайно вродлива жінка. Й небіж мій, подібно до мене, є великим поціновувачем жіночої вроди, особливо оце такої, як ваша, — з золотавим волоссям…
— Я все ще не розумію…
— Все дуже просто. Ви маєте зробити все, щоб зчарувати його й закохати в себе настільки, що заради вас він не пожалкує й того, чим я так прагну заволодіти. Ні, не дивіться на мне так недовірливо, я бачив, як Мурат витріщався на вас біля басейну. Ви сподобалися йому, дуже сподобалися.
Елла розгублено мовчала, згадуючи того темноокого високого дивного чоловіка, котрий не поступався владністю аль-Садібу, й погляд його, котрим він обдарував її, коли вона ледь не впала у басейн. Вона гадала, що ніколи вже не побачить його знову, а зараз чує ось таке — зчарувати його, закохати в себе. Безглуздя якесь!
— Я не знаю, чи зможу вам допомогти, — вимовила повільно свої думки, — ви занадто перебільшуєте мою вроду…
— Ви помиляєтеся, люба.
Елла помовчала.
— А ви не боїтеся, — проказала вона нарешті, кинувши на розслабленого йорданця швидкий погляд, — що, опинившись на волі, я просто втечу?
В темних очах аль-Садіба з’явився жорсткий вираз.
— Не втечете, — відгукнувся він так упевнено, що Елла зрозуміла — вона справді не втече, не дадуть їй такої розкішної можливості, можливо, просто вбивши й усе.
Хасан аль-Садіб мовчки спостерігав за нею, зрідка позиркуючи на танцівниць, що тихо кружляли поряд столика, то наближуючи свої напівоголені, стрункі тіла, то віддаляючи їх. Елла мовчала, хоч і розуміла, що особливої потреби в її погодженні не треба. Знову пригадалися темні очі, що пронизливо зазирнули всередину там, біля басейну, й вона раптом зрозуміла, що погодиться, будь-що погодиться, аби тільки вислизнути з лабетів цього хижака. Вона не знала, що за людина його небіж, але думка про нього все ж зігрівала її зараз.