Тінь аспида

Й раптом з нею почало коїтися щось дивне. Туман перед очима почав стрімко танути, тіло пронизав холод, і в голові запаморочилося… Вона не помітила тривоги в темних очах Мурата аль-Садіба, відчувши, як підлога хитається під ногами, погрожуючись зовсім зникнути, й вже мало не впала була, коли її вже вкотре підхопили сильні, теплі руки, дотик котрих вона впізнала навіть зараз…
— Вам зле? — Його голос долинав десь наче здалеку.
— Я… не знаю… я…
Мурат обійняв її за тонкий стан.
— Ходімо!
Й Елла слухняно та покірливо пішла за ним, не питаючись, куди веде він її й навіщо, повністю довірившись і рукам цим теплим та сильним, і йому. Голову кружляло, починало нудити, й вона на якусь мить перестрашилася від думки про те, що оце воно — прийшла по неї смерть, й вона зараз просто помре в руках цього чужинця…
Мурат вивів її у садок з чистим вечірнім повітрям, напоєним ароматами квітів, не зауваживши, як вдоволено сяйнули холодні очі його дядька, котрий непомітно спостерігав за ними з іншого боку зали. Елла спітніла й ледь не впала, зігнувшись навпіл. Потім почало її нудити — негарно та геть незвабливо, перевертаючи увесь світ, змушуючи здригатися й тремтіти в сильних чоловічих руках, що тримали її ніжно та обережно… Смерть видавалася Еллі зараз такою близькою, мов заглядалася вона пустими очицями в її покривлене, зсудомлене мукою лице. Так погано, як цієї миті, Еллі, здавалося, ще ніколи не було. Вона помирала, полишаючись живою, й тільки теплі руки Мурата аль-Садіба продовжували втримувати її на цьому світі, не даючи сковзнутися в темну безодню забуття, котра розкривалася перед нею, закликаючи у свої обійми — крижані та муторні.
Вона ледь помічала те, що відбувалося далі… Як Мурат усадовив її на ковану лавочку біля невеличкого фонтана, неквапливо омиваючи рот і знімаючи з неї босоніжки на високих підборах, і тільки тихо застогнала, коли він легенько потягнув її назад, примушуючи притулитися спітнілою спиною до його сильного тіла… Поступово, хвилина за хвилиною, життя почало повертатися до Елли, відгортаючи і смерть, і той туман, що встилав очі останнім часом… Вона ясно побачила перед очима чужий садок, освітлений яскраво ліхтарями, й над ним зоряне небо, й відчула дотик свіжого, прохолодного повітря вечірньої пустелі до спітнілого тіла й той інший — обережний дотик чоловічих рук…
— Вам краще? — почувся десь поряд його голос, й Елла не відповіла відразу, дослухаючись до себе, намагаючись зрозуміти самопочуття.
Нарешті тихо заворушилася.
— Краще. Але так погано мені ще ніколи в житті не було…
Мурат обернув до себе її лице, аби бачити його в жовтуватому світлі ліхтарів.
— Скажіть, вам щось кололи?
Елла нахмурилася.
— Ні.
— Й ви не наркозалежна?
Елла здригнулася.
— Ні, як ви могли подумати подібне? Я з порядної, заможної родини й ніколи навіть в очі не бачила наркотиків.
— Й ви справді з Москви?
Елла повагалася, а потім усе ж зізналася.
— Ні, я з Києва, з України.
Мурат зіщулився.
— А Микола Роєв вам, бува, не родич?
— Він чоловік моєї тітки. А ви його знаєте?
— Зустрічав.
— Він нещодавно помер. А чому ви питаєтеся? — Елла напівобернулася, аби поглянути на нього знову, й наступні слова недоказаними застигли на її напіввідкритих вустах, тому що очі чорні й пильні опинилися раптом так близько й погляд їхній видався їй несподівано вогняним. Спиною вона відчувала дотик його тіла, дотик, котрий хвилював її так гостро, незважаючи навіть на гидотний стан після нудоти.
Й думки плутав уже не той дивний стан, у котрому вона перебувала останнім часом, а цей погляд — такий близький та хвилюючий, гарячий…
Ще квола, якась непевна у рухах, вона тільки слабко зітхнула, коли теплі чоловічі вуста торкнулися її вуст — торкнулися повільно, мов запитуючись дозволу… В пам’яті слабко просковзували думки об тім, що вона має його звабити та зчарувати, але зараз, у цю хвилину, вона відчувала, що то її зваблюють і зчаровують… зваблюють поглядом чорних очей, й дотиком і тіла його, і ласкавих долонь. Це було наче божевілля якесь, наче затьмарення, якого зовсім не мало бути зараз, коли серце її ще кровилося від удару Тимура… Але ж воно було — це божевілля, це марення неможливе, у котрому Елла, не впізнаючи саму себе, цілувала майже незнайомого іноземця, цілувала так, як не цілувала навіть Тимура в ту мить, коли вважала його коханням усього свого життя. Цей чоловік… вона не розуміла й не знала, ким був він у її житті, й знати й розуміти не бажала у цю мить, тримаючи у свідомості лиш цей поцілунок — дивний та несподіваний, від котрого вона оживалася кожною клітиною свого тіла, відчуваючи тепло десь там, побіля захолонулого свого серця… Він обернув її до себе, цілуючи міцніше, наполегливіше й пристрасніше, полишаючи Еллу останніх краплин свідомості та тверезого розуміння.
 
Це було чаклунство, божевілля…
Це було щастя…
Невимовне, сокровенне щастя ніжності чоловіка, його особливого до тебе ставлення, котре не вимовляється словами, а лиш відчувається — гостро та пронизливо, як відчувалося зараз Еллою в обіймах ледь знайомого йорданця.
Піднявши руки, вона обійняла Мурата, запускаючи слабкі пальці в жорстке волосся, й ніхто з них не помітив високої, стрункої жіночої постаті в сукні насиченого зеленого кольору, котра застигла під одним з ліхтарів, уп’явшись у їхні злиті в божевільному цілунку тіла ненависним поглядом гарних темних очей.
Ледь стримуючи себе, аби полишатися на місці, не кинутися туди, до тих двох, Фатіна навіть і не дихала, застигнувши під ліхтарем й відчуваючи, як кров оглушливо бурляє в ній, заливаючи гарячими хвилями й серце, й очі.
Мурат цілує іншу.
Іншу!
О Аллах, вона цього просто не витримає!
Всі ці дні, відколи та стара відьма Малала наговорила їй про велике кохання Мурата, вона жила у справжньому пеклі, постійно очікуючи тієї миті, коли зустріне він ту, про котру так упевнено та зловісно віщувала Малала. Фатіна чутливо та пильно слідкувала за Муратом, відчувши щось недобре в той день, коли повернувся він від Хасана. Виглядав він уже не таким розлюченим та роздратованим, як до того візиту, але його дивна замисленість, очі, в котрих з’явився новий, незнайомий вираз — все то змусило Фатіну насторожитися. Майже хижацьким своїм чуттям вона відразу ж відчула, що те, чого вона так боялася усі ці жахливі дні, — воно сталося, й Мурат таки закохався.
Закохався!
Слово це отрутою, болісною та жагучою отрутою впікало Фатіну в саме серце, котре вона зараз відчувала, мов велику криваву рану. Вона не очікувала, ніяк не очікувала того, що небезпека прийде до неї з дому Хасана. Того Хасана аль-Садіба — холодного й небезпечного, — котрого чи не єдиного у світі вважала за свого друга, котрий подарував їй щастя стати дружиною коханого Мурата. Ні, об цім вона навіть помислити не могла. Чого тільки не навигадувала, слідкуючи за замисленим Муратом, за його відсутнім поглядом, намагаючись здогадатися, з котрого боку повіяла небезпека, але не могла зрозуміти…
І ось цей прийом у Шаміля Нарзамі, на котрий Фатіна напросилася сама, гостро відчувши, що зможе там побачити ту, котра полонила серце коханого Мурата.
Й не помилилася.
Й цього удару завдав їй Хасан.
Чи забудеться нею у цьому житті коли та мить, як Хасан повільно увійшов до великої зали Нарзамі, підштовхуючи поперед себе біляву іноземку в синій сукні. Спочатку Фатіна поставилася до появи тієї жінки досить байдуже, вважаючи її за чергову коханку Хасана.
А вже потім побачила погляд Мурата.
Ніколи — ні в день знайомства, ні в день весілля — не дивився Мурат на неї так, як дивився на ту білявку, котра, мов навмисне, зупинилася на останній сходинці, прямо навпроти Мурата, нахабно вирячившись на нього банькатими своїми, водявими очицями, а потім так само нахабно ледь не впалася з тієї сходинки клятої та гепнулася в обійми Мурата. Фатіна вже тоді ледь стримувала себе від крику, від розпачливого волання, помітивши, з яким виразом лиця її Мурат ухопив в обійми ту дівку… Та вона сама життя б цілого не пожалкувала за такий його погляд… а та білявка отримала його так легко й неправильно…