Мелодія кави у тональності кардамону

Анна сумно всміхнулася. Лише нерозумна людина прагне повернення до минулого, мудра — вибудовує собі щасливе майбутнє і намагається втримати його у своєму житті. Здається, сама вона ніяк не стане такою мудрою людиною.
Анна хотіла відійти від вікна, проте почула шум надворі й знов визирнула на вулицю. Хтось приїхав у сусідній будинок? Цей будинок уже декілька років стоїть пусткою, і ніхто, окрім вуйка, якому доручено його доглядати, туди не заходить. Може, повернувся їхній сусід пан Вітольд?
Вона оперлася руками на підвіконник, притиснулася чолом до віконної шибки і спробувала роздивитися того, хто виходив із брички.
Ні, це не сусід. Це його небіж, пан Адам.
Відчувши, що їй стає якось незатишно, Анна мимоволі відхилилася від вікна. Попередня зустріч із цим чоловіком її налякала, і зараз у ній теж ворухнулася якась невиразна тривога. Така невиразна, як доторк крил нічного метелика або тепло від згаслого багаття. Ні, дурниці вона собі вигадує. Три роки тому була ще зовсім дитиною і бозна-що собі нафантазувала.
Намагаючись не втратити того чоловіка з поля зору, Анна знов підійшла ближче, а тоді, сама не розуміючи навіщо, відсмикнула фіранку і навстіж розчинила вікно. Надто поспішаючи, необережно зачепила віконну раму і та гримнула об стіну так, що аж затремтіла шиба.
Почувши різкий звук, Адам зупинився. Невже так швидко його побачили сусіди? Зрештою, провінційна манера всім цікавитися давно перестала дивувати. Принаймні, у безпосередності їм тут не відмовиш.
Він підвів голову і привітався з дівчинкою, яка дивилася на нього широко розплющеними очима. Навіть приблизно не знав, хто вона така. Очевидно, якась далека родичка сусідів. Хто там у їхній родині народився після смерті Дари, не мав жодного уявлення.
Налякавшись, Анна почервоніла і ледве спромоглася відповісти на привітання, тоді відразу щільно причинила вікно і затягнула фіранку від краю до краю. Що це таке? Нічого ж не сталося. Просто знов пригадалася та давня трагічна історія з чужого життя. А ще раптом подумалося, що якби той пан не порятував її саму, то, може, вона б і не жила вже на світі або була б калікою.
Цілий день Анна старанно вдавала, ніби нічого не знає про приїзд у Жовкву племінника пана Вітольда, а ввечері, почувши від тітки, що їхній старенький сусід помер і що його небіж успадкував по ньому будинок, лише байдуже повела плечима. Зовні ніяк не відреагувала й на те, що Адам наразі не продаватиме будинок. Їй тільки якось дивно тьохнуло серце, коли почула припущення тітки про те, що він, мабуть, живе у сепарації [11] з дружиною.
З’ясовувати подробиці такого делікатного питання Анна не наважилася. Сама себе злякалася і сама собі здивувалася. Що їй до того, з ким та як живе той пан? Порядній дівчині навіть думати про таке не можна. Так і до зовсім непристойних думок недалеко, а непристойні думки — це вже великий гріх.
Від біди подалі, Анна не лише заборонила собі згадувати про нового сусіда, але й вирішила ніколи не потрапляти йому на очі. Заборонити — заборонила, проте за декілька днів знов побачила його з вікна своєї кімнати і не змогла побороти бажання подивитися на нього ще раз. Цікаво, чому та їхня родичка так пристрасно закохалася в нього? Ніби ж нічого особливого у ньому немає.
Анна придивилася до сусіда уважніше і замислено усміхнулася. Ні, він іще й зараз дуже цікавий чоловік. Має інтелігентне обличчя, вишукані манери і шляхетну сивину у волоссі. А ще має голос, який годі забути. Глибокий, спокійний, приємного тембру. Аж хочеться слухати його, немов музику. Якби він заговорив до неї… Якби зауважив… Якби… Але про що це вона думає? Навіщо їй його увага? Навіщо голос? Невже їй подобається цей чоловік? Це ж такий великий гріх, що й подумати страшно. Потім на сповіді соромно про таке навіть заїкатися.
Анна якомога швидше відійшла від вікна. Завтра й близько не підходитиме до нього. Навіть у його бік не дивитиметься. І нехай хоч світ завалиться.
Назавтра Анна не те, щоб зовсім забула про обіцянку самій собі, просто якось не захотіла її згадувати і наважилася знов підійти до вікна тоді, коли Адам виходив на вулицю, а через тиждень-другий це стало для неї звичним ритуалом. Невже той чоловік аж так сильно подобається їй? Сама собі здивувалася, сама на себе розсердилася, але здолати це почуття не змогла. Вже починала здогадуватися, що відбувається, проте не хотіла такого для себе. Якесь божевілля. Навіщо він їй? Навіть якщо він живе в сепарації з дружиною, він усе одно одружений, а отже, думати про нього — гріх, шукати зустрічі з ним — гріх, вигадувати собі виправдання — теж гріх. Гріх — і все. У неї є Маркіян, який її любить і за якого вона незабаром вийде заміж, а той чоловік, окрім того, що має дружину та дитину, ще й надто старий для неї. Про його походження, становище, маєтки чи інакше віросповідання і взагалі говорити зайве. Він випадково опинився тут, зовсім близько від неї, але вже скоро буде так далеко, що й не досягнеш. Адам поважний, заклопотаний власними справами чоловік, а вона… Властиво, майже й ніхто — ані шляхетного походження, ні статків, ані перспектив на майбутнє. Неможливо, щоб це було щось серйозне. Незабаром усе минеться… Обов’язково минеться.
Не минулося. З кожним наступним днем Анні дедалі дужче подобався саме цей чоловік — його постава, зосереджений погляд чорних очей, впевнена манера поводження, те, що вона майже нічого про нього не знає, а ще присутність дуже близько й одночасно дуже далеко від її життя. Це почуття нічим їй не загрожує. Просто її уява отримала необмежений простір для фантазій, романтичних мрій та припущень, а до реального життя це почуття не має жодного стосунку. Їй ніколи не привернути його увагу. Може, саме це і вирізняє Адама серед інших чоловіків, які тепер надто легко підпадають під її чари. Недосяжне не лише приваблює, але й здається бажаним. Минеться.
Анна навіть не помітила, як за кілька зимових місяців захопилася цим чоловіком настільки, що й не зважала на свої стосунки з Маркіяном. Не розірвала їх, але й не особливо переймалася ними. Уже навіть не вибудовувала собі жодних планів на спільне з ним майбутнє. Те, що відбувалося з нею у реальному житті, перестало її цікавити, і вона тепер жила у своїх мріях та фантазіях. Сховавшись за фіранкою, з незрозумілою тугою дивилася на те, як Адам йде вулицею, як вітається чи розмовляє зі знайомими, як їде кудись кінно, і відчувала, що він стає неприпустимо їй необхідним. А якщо дозволити собі випадково опинитися біля нього на вулиці? Як він поставиться до того? Може, вона зауважить у його поводженні щось таке, що іноді помічає у поводженні інших чоловіків? Може, навіть сподобається йому? Ні, це не жарти. Чоловік із таким становищем, як у нього, хіба побавиться з такою дівчиною, як вона, а потім залишить. Уже одна з їхньої родини поплатилася за любов до нього.
Серце її наполохано стиснулося від самої думки про таке, і Анна вкотре дала собі слово забути Адама. Проте вже наступного дня, ще здалеку помітивши його, знов підходила до вікна. Вмерла б зі сорому, якби хтось здогадався, навіщо вона стоїть тут. Й сама до ладу не розуміла, чого їй хочеться насправді — побачитися з ним чи ніколи не потрапляти на очі. Можливо, рання весна забиває їй памороки, а може, вона вигадала собі це божевільне кохання, сама повірила у нього і тепер не може позбутися. Нехай усе завершиться, ще й не розпочавшись. Жила ж вона без Адама раніше, то невже не проживе зараз?
  
Розділ 5
 
Того весняного ранку Анна, поснідавши разом із усіма, заходилася готувати обід. Удягнула поверх домашньої сукні чистий фартух, розправила акуратно відпрасовані складки, витягнула з комірчини борошно і, щоб просіяти його, відсипала трохи у сито. Добре, що сьогодні ніхто не заважатиме їй ліпити вареники. Діти, користаючи з погожого весняного дня, побігли бавитися на вулицю, тітка пішла у справах на Ринкову площу, а вуйко щось робить у пекарні. Година спокою гарантована.