Сильное имя Надежда!

 * * *



Предмова





І одна в полі воїн…

Шановні читачі, ця книга — різна… Іноді вражаюча, іноді — шокуюча. Читаючи її, хочеться і плакати, і сміятися. Однак головна її прикмета — вона до щему, до болю в скронях ЧЕСНА! Як і сама Надія — така ж відкрита, мужня та незламна. І ви отримаєте змогу побачити очима автора книги — воїна, льотчиці, народного депутата та Героя України Надії Савченко — і відвертості про «систему», і щирості про бардак у військовому господарстві, побачите й гострі слівця, які є проявом емоцій щирої людини, і розвіювання міфів про наші миротворчі місії.

Але жодна людина, яка триматиме цю книгу, не зможе закинути авторові обвинувачення у нечесності або спробі хоча б якось прикрасити дійсність.

Усі слова Надії — ніби оголений нерв, як перевірка на мужність і готовність дивитися правді у вічі для всього нашого суспільства. І нехай вона місцями буде відверто шокуючою і навіть болючою. Читайте, ковтаючи сльози (як це робила я!) і усвідомлюючи правду… Адже саме так, через усвідомлення правди суспільством і відбувається катарсис, очищення… Хтось скаже: «А як же брутальність?» Та це ж війна, панове! А туди в білих рукавичках не ходять. Справжні воїни не вирізняються ні манерністю, ні вживанням поетичної лексики… Однак ми маємо надію на краще майбутнє лише завдяки таким воїнам світла та захисникам здобутків Революції Гідності, як Надія.

Я мала щастя прочитати цю книгу однією з перших, після Віри — Надіної сестри та ще декількох осіб, що її набирали з рукопису. Вона видана мовою оригіналу та у близькому кожному розмовному стилі, без будь-яких філологічно-стилістичних «прикрас». Ми, редактори, не вносили змін до тексту, зберігаючи авторську манеру викладення думок, адже своїми втручаннями мали ризик позбавити ці написані у російській в’язниці рядки головного — відчуття реальності пережитого. Та і Надія на цьому наполягала, — хіба хтось може перед нею встояти? А тепер її будете читати й ви.

Читайте її, мужні чоловіки, ті, хто зі зброєю у руках боронять Вітчизну. Ви знайдете там ще більше мужності та відваги…

Читайте її, тендітні дівчата, розумниці, мамині доні, котрі волонтерськими добрими справами щоденно роблять щось для своєї країни — ви знайдете там підтримку і розуміння…

Читайте її, мами й татусі, бо вона написана і Вашою дочкою, дочкою нашого народу… Вона зараз там — так само на передовій, перед очима всієї світової спільноти, «ОДНА в полі воїн», як тільки може, стоїть за всіх нас, чим може, боронить і захищає… Така тендітна, така беззахисна, але наскільки ж незламна та мужня! Ви знайдете в ній найкращий приклад дочірньої любові, поваги до сім’ї та величезну тугу за Батьківщиною…

Читай її, патріотично і навіть не дуже патріотично налаштована молодь! Перші — для того, щоб знайти підтримку та приклад власному почуттю любові до Батьківщини, а інші — ну, можливо, аби зрозуміти, як і за що її можна і треба любити.

Читайте її, вороги. Адже у цивілізованому світі навіть ворогу, але гідному противнику можна виказати шану і повагу за мужність, щирість, чесніть і відданість своїм принципам.

Читайте її, читайте і перечитуйте, передавайте один одному! Читайте її, корумповані чиновники, недолугі керівники, безталанне командування… Там є чому повчитися! Та начувайтеся, бо Надія повернеться. Вона обіцяла навести лад, і чомусь я їй вірю!

У передмові до цієї книги не місце «штампам» та показушним словам. Тому вибачте, що не можу втриматись від одного з них. Бо нашому суспільству протягом багатьох років, ще з часів дисидентства хронічно не вистачало своєї власної Жанни д’Арк — людини, що може стати прикладом самопожертви заради любові до Батьківщини та власного народу, остаточно пробудить цей гордий, незламний народ до звершень і позитивних перетворень, розпочатих Революцією. Однак я не боюся звинувачень у банальності порівняння, тому що мій приклад має право на існування лише в плані подібності характерів жінок, що спромоглися стати лідерами нації, а не жертовності їх постатей, бо в нашої Надії інше життєве кредо — слова героїв-панфіловців: «Сегодня за Родину умирать еще рановато, сегодня за Родину пожить надо!»

А ще обов’язково хочу висловити найщиріші слова подяки від майбутніх читачів сестрі Надії — Вірі. Саме завдяки її невтомній енергії, щирій сестринській любові та такому ж, як і в Наді, патріотизму і виходить ця книга. До того ж, саме у такому вигляді, якою ви її бачите. Віра — як називає її сама Надя — «співавтор», автор малюнків, художник-оформлювач видання та головний цензор нашої видавничої роботи.

Хочеться також щиро подякувати російським адвокатам Надії — вони профі і мужні люди. Дякуємо вам, Ілля Новіков, Марк Фейгін та Микола Полозов! Дякуємо від всієї України!

У Росії сьогодні популярное книга російського автора Олександра Ніконова «Управление выбором. Искусство стрижки народных масс», де є й такі слова: «Мелкие люди очень любят в роли палачей попирать чужие лица своими сапогами…». Власне, чудова характеристика найвищого керівництва сучасної Росії та пояснення того, що відбувається у російських судах у справі Надії Савченко, чи не так?

А тепер хотілося б подякувати ще й Діду Свириду — популярному блогерові у facebook, на блог якого підписані сотні тисяч українців, який і познайомив нас із Вірою. До речі, Свирид Опанасович пообіцяв щодня свої огляди в клубі «Рєпка» розпочинати з теми про Надію та продовжувати це робити аж до її визволення. Та, звичайно, колективу нашого видавництва «Юстініан»: Ірині Омельченко, Олені Осмоловській, Андрію Семяновичу, Артуру Акопяну та Наталії Григорян, дякуючи чиїй копіткій праці без вихідних ця книга потрапила до ваших рук, шановні читачі.

Ця книга має побачити світ не тільки в Україні. Реалії нашого життя, що спричинили Революцію Гідності, та чесне висвітлення подій очима делегата Парламентської асамблеї Ради Європи від всіх людей, що допомагають українцям волонтерською працею та підтримкою по всьому світу!

Але взагалі книга побачила світ у цій якості, яку ви бачите, та у найкоротшій термін після того, як була написана Надією, завдяки людям, яких ми теж хочемо назвати. Це — акціонери АТ «Банк «Фінанси та Кредит»»; Ірина Дроздова, голова правління ПАТ «Кременчукм’ясо», та Михайло Качур, директор ПАТ «Ужгородський Турбогаз».

Ця книга буде гідно представлена на XXII Міжнародному книжковому «Форумі видавців у Львові» за сприяння і підтримки української юридичної спільноти в особі Сергія Свириби та Оксани Ільченко та їх колег. Щиро дякуємо нашим друзям-патріотам! Широко представити книгу читачам, достойно презентувати її допомогла юридична фірма Азіегз. Дякуємо, панове, за щирість і підтримку!

Наостанок, я сподіваюсь, Надія не буде проти, якщо я процитую уривок її листа до мене, всього один абзац, в якому — вся вона: «Я не боюся чорних пересудів і жовтої преси. Люди вже стомилися від брехні і «прикрашання» правди. Вони вміють відрізняти щирість від лицемірства. Тому я писала про себе правду. І мені куди страшніше, якщо мене звинуватять у брехні, ніж те, що будуть ходити плітки… Але я маю в житті свої принципи, які іноді людей шокують, і ті їх не розділяють. Але я така, яка я є! І якби була іншою, то не змогла б зробити того, що зробила!»



Надіє, слідом за твоєю книгою чекаємо на Батьківщині й тебе — вільну!

Щиро ваша,

редактор Світлана Максимова





«Ілля, книги пишуть, коли хочеться померти, хтось з письменників казав. А мені поки ще не настільки фігово».

Впервые я услышал это от нее в августе 2014 в воронежском СИЗО. Рабочие отношения у нас выстроились не сразу. До нашей первой встречи 16 июля я почти ничего о ней не знал, даже не смотрел видео ее разговора с журналистами в плену, которое сделало ее знаменитой. Это было спустя месяц после того, как она попала в плен, и через неделю после того, как ей предъявили обвинения.

Надя потом вспоминала: «Заходят трое адвокатов, в костюмах, серьезные, видно, что дорогие. Я в жизни не нанимала адвоката. О чем я должна с вами говорить?» А мы со своей стороны увидели ее взвинченную, не понимающую до конца, зачем ее привезли в Россию, чего от нее хотят и с какой машиной ей предстоит столкнуться. Спрашивала, сколько все это может продлиться. Нам особенно нечего было ей пообещать. Если бы мы тогда предсказали ей, что суд будет только через год, она, вероятно, тут же выставила бы нас за дверь. К счастью, на то время мы и сами этого не знали. Это было до «Боинга», до Иловайска, до Дебальцево, до первого и второго Минска. Киев уже официально вступился за Савченко, Страсбургский суд принял предварительную жалобу на недопуск в СИЗО украинского консула, вариантов развития событий была масса. В июле 2014 еще не казалось невероятным, что Следственный комитет в какой-то момент одумается и признает ошибку. Их история с переходом Надеждой границы и якобы случайным задержанием в Воронеже была изначально нежизнеспособна, до января 2015 ей даже не предъявляли по этому поводу обвинений.

Пока Надежду держали в Воронеже, я ездил к ней почти каждую неделю. У нас сложился своеобразный порядок, даже ритуал таких встреч. Конец июля, август и сентябрь по вторникам или средам я выезжал ночью из Москвы, чтобы утром, отстояв очередь из адвокатов и следователей в предбаннике СИЗО-3, поговорить с ней два-три часа и успеть оставить передачу до закрытия окошка приема. Мы разговаривали на странной языковой смеси, даже не на нормальном киевском суржике — на суржике говорил я, а она, видя, что после ночи за рулем я плохо соображаю, подстраивалась под этот формат. Началось это как осложнение работы оперативникам, которые могли нас прослушивать, потом стало традицией. В Москве, в институте Сербского и в 20-й больнице, где охранники, не стесняясь, стояли в метре от нас в течение всего свидания, наш суржик помогал нам общаться, не обращая на них внимания. На нем мы говорили о жизни и о планах, на русском — только когда обсуждали какой-то процессуальный документ, который она писала под мою диктовку.

На первых порах следствие не баловало нас новой информацией, и наши еженедельные беседы в меньшей степени касались самого дела, а в большей — мира вокруг. Надежду больше всего интересовало, что на самом деле происходит в Украине. Телевизор в ее камере показывал только основные российские каналы, и она не сразу научилась вносить «поправку на распятого мальчика». Мне приходилось подолгу рассказывать ей, что на самом деле Мариуполь не взят, Харьков не эвакуируют, батальоны не развернулись на Киев, Третья мировая еще не завтра. В последнем, правда, у меня не было тогда полной уверенности.

Речь о книге я завел уже на третьей или четвертой встрече. Надежда уже успела рассказать мне несколько баек из иракского опыта и своих сложных отношений с армейским начальством, она метко подмечала детали своего тюремного быта, писала длинные письма сестре. На мой взгляд, у нее были все нужные задатки. Время шло, понемногу становилось ясно, что из жертвы она превращается в символ борьбы украинцев и даже в ее активного участника. Мы, ее адвокаты, сами способствовали этому, разрывая кольцо тюремной цензуры и давая ей — драгоценная привилегия для арестанта — возможность напрямую говорить с людьми. Савченко дала через нас несколько интервью, отвечая на присланные журналистами вопросы, но это было не так живо и интересно, как ее собственные рассказы.


С первого раза она наотрез отказалась от этой идеи: «Какой из меня писатель?» Но это было уже после разговоров «Какой из меня политик?» и «Какой из меня депутат?», и я уже знал, что с этим делать. Такие люди, как Надежда, могут сперва не верить в то, что у них что-то получится в новой для них области, но если дать им «дозреть», они берутся за дело и не отступают до конца. Надо только время от времени возвращать их к нужной теме. В декабре 2014, уже в Московском СИЗО-6 Надежда объявила голодовку. Ее ухо, простуженное на пересылке в сентябре, снова воспалилось, а нормальным лечением никто не занимался. «Вот вам таблетка, терпите, пройдет». Врача вскоре поменяли, но это уже было a day late and a dollar short — Савченко стала делегатом ПАСЕ, а Следственный комитет дал понять, что не будет считаться с ее иммунитетом. Она решила продолжать голодовку. К февралю она потеряла 20 килограммов, ее перевели в больницу знаменитой «Матросской тишины» и держали в одиночке под капельницей. Мы старались навещать ее каждый день, был повод или нет. И вот в какой-то момент Надя сказала мне устало: «Ладно, будет тебе твоя книжка. Я уже хочу умереть, так лучше буду писать». И книжка стала появляться. На каждом свидании я забирал у нее по 10–20 страниц, исписанных мелким, слишком твердым почерком человека, не евшего два месяца, через силу сжимавшего пальцами ручку. Потом были редактура, правки, дополнительные главы. Не «Война и мир», конечно, а впрочем — почему нет? Там ведь и о войне, и о мире. Когда книжка уже была готова, Надежда попросила меня написать к ней предисловие: «Раз ты все это затеял, теперь участвуй». Я сам в жизни не читал предисловий к своим любимым книжкам — а кто читал? Кому вообще нужны предисловия? Они не спасают плохие книги, а в хороших их все пролистывают. Я оттягивал эту обязанность до последнего, из редакции издательства уже трижды присылали вежливые напоминания. Наконец, когда дальше оттягивать стало некуда, я сел и записал эти страницы. Будем считать их отчетом перед историей. Если Надина книжка займет место наряду со знаменитыми тюремными мемуарами, пусть литературоведы знают, что своим появлением она отчасти обязана настырным просьбам одного московского адвоката. Я пишу эти строки в Киеве 29 июля 2015 года. Завтра в городском суде Донецка Ростовской области начнется процесс по делу Надежды Савченко. Никто из нас еще не знает, чем все это закончится.

Удачи нам.

адвокат Надії Савченко

Ілля Новіков

29.07.2015





Надя Савченко — наша всеукраїнська неслухнянка, наша тривога і наша спільна гордість. Вже більше року вся Україна і мільйони небайдужих людей за кордоном щодня стежать за її долею в московському полоні. Більше року вся наша країна переживає за Надю та співчуває її мамі Марії Іванівні. Діти в школах малюють для Наді свої малюнки, а воїни на фронті надихаються її мужністю.

Більше року цивілізований світ дивом дивується ступеню маразму, в якому перебуває керівництво Росії. А завдяки Наді Савченко ця великордержавна російська шизофренія доби «путінізму-кретинізму» проявляється особливо рельєфно. Якби Путін від початку знав, у що виллється захоплення Наді в полон, то негайно відправив би її нишком додому, подалі од гріха. Але Путін — людина ума невеликого, а за півтора десятки років царювання геть очманів. Здуру заліз в українські справи, забезпечивши безславний кінець свого правління. Впоратися з цією важливою історичною місією Путіну сильно допомагає наша бойова українська красуня. І коли кажуть, що Путін захопив Надію в полон, дід би радив не поспішати з висновками. Ще невідомо, хто кого захопив.

Насправді це Надя, сидячи в російській в’язниці, міцно тримає за шиворот московського царька. Час від часу відвішуючи лисенькому такі потиличники, що у того дурника в очах темніє. 83 дні голодування Наді Савченко таки добряче трусонули кремлівські мури. Що було видно і з того, як метушилася навколокремлівська правозахисна шушера. Путіну щодня клали на стіл довідки про стан здоров’я Савченко та її морально-психологічний стан. Котрий завжди залишався незмінно високим. Як і належить воїну в бою.

Тепер же Надя завдала по ворогу ще один потужний удар. Написавши в тюрмі книжку, яку ви тримаєте в своїх руках. Не буду переказувати зміст книжки, самі почитайте — вона того варта. Це чесна книга, написана справжньою Людиною.

#Дiд Свирид, сільський блогер

24.07.2015





Що таке голод? Що таке полон? Що таке в’язниця? Що таке голод у в’язниці? Як себе поводити у полоні? Як себе поводити під слідством в суді? Як себе поводити у в’язниці? Тому що все це — різні речі…

Напевне, про це я б могла розповісти, щоб ніхто не перебрехав…

Яка б ситуація не була, вихід один — залишатися собою. Спрацьовує скрізь. Незалежно від того, яка ти людина — сильна і правдива чи підла і боягузлива, покажи щиро свою натуру, і з тобою почнуть домовлятися твоєю мовою. Кожен отримує своє. Вже не раз переконувалась.

Війна. Полон. Викрадення. В’язниця. Голодний протест-боротьба.

«ЧП — Чрезвычайное происшествие». Це назва не сучасної російської передачі, а радянського фільму (не пам’ятаю, якого року) (примітка Віри — 1958 р.), який мені по своїй силі та ідеології дуже подобається. В ньому йдеться про те, як в часи холодної війни китайці захопили в полон радянський танкер «Полтава». Утримували усю команду, пропонуючи «предать Родину» і перейти працювати на Китай. До кожного члена команди китайський психолог шукав свій підхід, опираючись на його слабкості. Дорогого коштує подивитись, як тримається команда, і як людина перетворює свою слабину на сильну сторону… Ця стрічка відразу про все: про війну, про полон, про в’язницю, про тортури, про голод, про суд і слідство і про незламну силу волі людини. Варто подивитись!

А ще тому, хто хоче зрозуміти, як пройти крізь вогонь, воду, мідні труби і ярди лайна по життю і не зламатися, раджу подивитися дуже важкий, але дуже сильний фільм «Втеча із Шоушенка».

Наведені мною дві кінокартини вже дають велику частину відповідей на поставлені мною вище питання. Принаймні я у своїх рішеннях і вчинках багато в чому спиралась і надихалась саме спогадами про ці фільми.

Тепер із власного досвіду: все, що я напишу в цій книзі, — це «моя правда», погляд на речі і події моїми очима. Хтось може бачити інакше… Кожен має право на власну думку.

Надія Савченко

м. Москва





ВІЙНА





Війна. Чи треба знати, що таке війна? Чи треба пам’ятати?

Наші батьки, дяді і тітки, бабусі (дідусі на війні загинули), які свого часу пережили Революцію 1917 року, штучний Голодомор 1932–1933 рр., II Світову і Велику Вітчизняну війну, голод 1946–1947 рр. (ми пізні діти), із самого раннього дитинства розповідали нам про жахи війни. Щоб пам’ятали, не забували! Щоб ніколи не знали, що таке війна!

Ми пам’ятаємо! Ми не забули! Але війну це не зупинило. І тепер ще й ми відчули це на власній шкурі.

Війна на Землі — явище постійне в часі і періодично-регулярне за місцем. Кожну хвилину у світі десь іде війна, і циклічно війна повторюється на одній і тій же території. Така вже людська природа.

Коли довго немає війни, люди забувають ціну життя. Перенасичуються зайвими благами цивілізації, страйкбол і комп’ютерні стрілялки вже «не пруть», і треба пускати «дурну кров». Особливо така регулярна потреба є у чоловіків. У жіночої статі «дурна кров» природно сходить :) Випущена одна дурна куля тягне за собою у відповідь дві… І починаються війни завжди із придуркувато палаючих очей тих, хто ще не настрілявся, не навоювався… А коли все перетворюється на суцільний жах, приходять і розуміння ціни життя, і відчуття горя… То чи треба піднімати в пам’яті і передавати в наступні покоління знання про всі жахи війни?

Зараз у Росії ведеться потужна пропагандистська кампанія по вживлению у свідомість людей і піднесенню засад царизму, ідеалізації білогвардійського офіцерства і радянсько-російського воїна. Піднесення іде з однобоким нагадуванням всіх жахів війни… Зі свого боку українські політики несуть свою ахінею… Так, патріотизм і любов до Батьківщини, до свого народу і пошана до своєї нації — це завжди добре. От тільки треба запам’ятати, що правда війни у кожного своя і завжди брудна з обох боків. Тому не треба спекулювати історією і звинувачувати у нелюдяності тільки німецьких фашистів і бандерівців, бо багато людей знають і пам’ятають такі ж приклади насилля, ґвалтування, садизму, мародерства і нелюдяності з боку Радянської армії… Все залежить виключно від свідомості і людяності індивідуума. На мою думку, знати і пам’ятати, що війна нічого доброго не приносить, треба. Але обсмоктувати і пересмоктувати на втіху політикам всі жахи війни не варто. У кожного своя правда. Кожен керувався власними цінностями і ідеалами, і не нам когось судити. На це буде Суд Божий!.. То ж війну треба сприймати як факт. Бути вдячними тому, кому вважаєш за потрібне, не нагнітати і не накопичувати в душі злоби. Можливо, якщо люди менше стануть про війну говорити — і воюватимуть менше… Хоча навряд чи. Війни були, є і будуть. І, на жаль, завжди інтереси грошей будуть привалювати над життями людей.

Щодо «правди війни». Знати достеменно ти можеш тільки те, що бачиш своїми очима і відчуваєш на собі. Навіть в одному й тому ж бою ти не можеш із впевненістю знати, що відбувається за сто метрів від тебе… Тому писати буду тільки те, що знаю. І те, що бачила на власні очі та пережила особисто.